|
Головне / Український теніс / Інтерв'ю –
Надія Колб: "Дуже сподіваюся, що люди в усій Україні зрозуміють зараз, що 2014 року кримчани просто були безпорадними, що ми робили тоді все, що могли"Новини
20.11.24 15:00 Катаріна Завацька: "Я навіть не думала, що в мене може бути так багато ресурсів у тілі - це все фактор збірної та командної підтримки"
18.11.24 22:00 "Ми зробили ставку на Завацьку і вона принесла результат". Капітан збірної України - про перемогу над Австрією в Кубку Біллі Джин Кінг
 Кримчанки Надія і Марина Колб несподівано повернулися до ITF туру торік після більш ніж трирічної перерви (якщо не брати до уваги два домашні турніри 2021 року) і зуміли досягти найкращих результатів у своїй кар'єрі. Сестри виграли два титули, дійшли до півфіналу на великому турнірі ITF W80 і пробилися в топ-400 світового парного рейтингу. Надія до того ж уперше в кар'єрі дійшла до фіналу на турнірі ITF W15 в одиночному розряді. Сьогодні, у День кримського спротиву російській окупації, уродженка Євпаторії Надія Колб розповість свою тенісну історію, яка тісно переплелася з важкою історією українського Криму. - Надіє, широкій українській аудиторії мало що відомо про вас і про вашу сестру, і багато хто, коли чують зараз ваші прізвища, думають, що з'явилися нові тенісистки. Давайте почнемо з того, як ви прийшли в теніс і як склалася ваша тенісна кар'єра?. - Насправді, в тенісі ми з сестрою дуже давно. Я граю з шести років. Потрапила в теніс, можна сказати, випадково, оскільки батьки мене віддали спочатку на гімнастику, але там після першого заняття сказали, що я не підходжу. Потім з'явився теніс. Батьки й гадки не мали, що це за вид спорту, але заграла і слава Богу. Марина пішла вже за мною, вона молодша на чотири роки. Десь із восьми років почалися перші перемоги по Україні і в мене, і потім у Марини, і, в принципі, ми обидві у своїх вікових категоріях завжди були в першій п'ятірці. Потрібно зазначити, що саме моє покоління дівчаток було дуже хорошим: це насамперед Еліна Світоліна, Катя Козлова, сестри Кіченок, сестри Янчук. Усі так чи інакше заграли на світовому рівні. І те, що в нас усередині країни була така постійна конкуренція, думаю, дало дуже хороший поштовх. Але всі дівчатка з великих міст, а я з Євпаторії і ніколи не мала спонсора, та й сім'я абсолютно не спортивна. До 16 років мене один раз викликали до збірної України разом зі Світоліною та Івахненко (уродженка Ялти, наприкінці 2014 року змінила українське громадянство на російське - прим. BTU) - ми грали відбірковий турнір у Білорусі, а фінальний у Франції і стали там срібними призерами, програвши у фіналі Угорщині. Турніри Tennis Europe і ITF Juniors я не грала і десь із 16-17 років стала грати професійні турніри ITF і досить швидко здобула перші рейтингові очки. Тренувалася в Євпаторії, з 13 років моїм тренером був батько. Він у теніс ніколи не грав, але дуже сильно заглибився в теорію. Проводив дуже багато часу зі мною і Мариною, граючи на стінці, аналізував матчі Мартіни Хінгіс, сестер Вільямс та інших, і я вважаю його основним і головним тренером у своїй кар'єрі. Професійні турніри грала десь до 21 року. Спонсорів не було, був дуже обмежений бюджет і тому в основному грали турніри в сусідніх країнах. Коли підросла Марина і стала теж грати по дорослим, то стало трохи легше їздити разом. - У 2014 році, коли відбулася анексія Криму, ви перебували в Євпаторії? Розкажіть, як ви сприйняли те, що відбувається, і як склалося ваше подальше життя там? З якими проблемами ви зіткнулися, відмовившись змінювати свій паспорт? - 2013-2014 стали переломними в моєму житті, та й у тенісі - він відійшов на півроку на задній план і потім практично зійшов нанівець. Почався Майдан - ми були там із сестрою перші кілька днів, готували їжу, допомагали нашим хлопцям. Потім були кілька днів удома і знову повернулися на Майдан, коли почалися обстріли з водометів, напружені моменти. І так їздили туди-сюди кілька разів. Коли ми повернулися вже до Криму остаточно, тут теж було напружено... тітушки і все інше. У той момент Рада Криму планувала ухвалювати рішення, що не підтримує нову київську владу, і в нас збиралися кілька разів дуже потужні мітинги - приблизно 20-30 тис. осіб, які складалися з українців і кримських татар. Ми практично мали заходити в будівлю Ради Криму, але, на жаль, тоді Чубаров і Джемілєв нас зупинили, сказавши, що ми повинні все робити демократичним шляхом і відправили всіх додому. Наступного дня будівлю вже захопили "зелені чоловічки". Мою сестру Марину і багатьох друзів евакуювали із Сімферополя. Всюди були снайпери, танки, все було дуже страшно. Вони блокували українські військові частини, куди ми постійно ходили передавати продукти. Зрештою багато людей, які допомагали українським військовим і мали проукраїнську позицію, були заарештовані і нашій родині було небезпечно залишатися в Криму. У день "референдуму", 16 березня, я, мама і мої молодші брати поїхали до Львова. Після "референдуму", а я думаю, українці зараз уже трохи розуміють, як він тоді проходив у Криму, так ось після нього окупаційна влада заявила, що офіційно відмовитися від російського громадянства можна тільки протягом місяця. Мама вирішила повертатися, оскільки вона народилася в Сімферополі, там була її квартира і, можна сказати, все її життя - там була бабуся і 90-річна прабабуся, яку не було ніякої можливості вивезти на той момент. Ще один важливий момент, що той, хто офіційно не відмовлявся від громадянства і хотів і далі жити в Криму, автоматично ставав громадянином Росії, а в мене троє молодших братів, які в такому разі потрапляли б під призов. У підсумку мама з татом поїхали до Криму, це було дуже непросто: потрібно було зібрати дуже багато паперів, були величезні черги - максимально створювалися умови, щоб не вийшло відмовитися від громадянства. Але тим не менше два відсотки змогли це зробити і після цього їм потрібно було оформити посвідку на проживання. Ми з Мариною в принципі на це все забили, на той момент у нас була прописка львівського гуртожитку і ми могли приїхати до Криму хіба що на літо або канікули. На кордоні нам видавали міграційні картки, які ми заповнювали і могли перебувати на території Криму не більше трьох місяців. Жити там батькам було, звісно, дуже непросто, але й виїхати і все залишити там теж не представлялося можливим. За перші п'ять років понад мільйон рашистів приїхало до Криму, але наша сім'я здаватися не хотіла, щоб просто подарувати їм все, що ми будували роками своїми руками. У 25 років я прийняла рішення повертатися назад до Криму, роком пізніше повернулася і Марина. Ми так само мусили постійно виїжджати, особливо нічого не могли робити і жили, можна сказати, трохи в такому своєму світі, у своїй маленькій Україні. Чесно кажучи, мене всі ці роки часто обурювали слова, які я чула у Львові та в інших містах України, про те, що в Криму всі зрадники і що "подивіться, який проросійський мітинг був у Севастополі". Але ж у Севастополі 30 відсотків жителів - це громадяни РФ, військові ВМФ і їхні родичі, і те, що вони кудись вийшли з прапорами, це взагалі не показник. Інший стереотип - що в Криму українців немає, а є тільки кримські татари і вони хороші. Я можу сказати, що серед кримських татар теж дуже багато зрадників, як звісно і дуже багато хороших людей. Однак у них у Криму є свій орган - Меджліс, який міг їх хоч якось трохи координувати. В українців такого не було і багатьох із них, таких як Сенцов та інших, просто заарештували. Дуже сподіваюся, що люди по всій Україні зрозуміють зараз, що у 2014 році кримчани просто були безпорадними, що ми робили тоді все, що могли. Зараз на фронті дуже багато кримчан, які дуже мріють повернутися додому. Ми постійно з 2014 року з ними на зв'язку, і дуже прошу всіх людей продовжувати підтримувати кримчан.  - Наскільки я зрозумів із ваших постів у соціальних мережах, у вас в Криму є кілька своїх тенісних кортів. Як вдається їх зберегти з вашим українським паспортом і яка їхня доля зараз? - Так, дійсно у нас там два корти, які ми побудували повністю самі. Мій батько будівельник і в 2007 році він вирішив, що так навчатися тенісу буде дешевше, тим паче, що нас п'ятеро дітей і в будь-якому разі хтось зможе в майбутньому або тренувати, або якось використовувати ще корти. Із самого дитинства ми величезними катками щоліта укочували корти, молодші брати просіювали щебінь, і в підсумку в нас утворилися звичайнісінькі, прості корти, без якоїсь інфраструктури, на прилеглій до будинку території, яку батько взяв в оренду на 50 років ще в 2007 році. Ми там тренувалися, іноді до нас приїжджали з різних міст наші друзі, тобто можна сказати, що в нас була там своя база. Звичайно, коли ми поїхали до Львова, то там все майже все припинило існування. Коли я повернулася назад, то почала потихеньку корти просувати. Я не хотіла бути тренером у Криму, набирати дітей і вкладати в них душу мені не хотілося. Більше цікавила можливість трохи заробляти і не платити там податки, тому я займалася або з аматорами, або з дитячими групами здоров'я. Корти досить швидко знайшли своїх клієнтів і ми з Мариною отримали можливість трохи підробляти і водночас залишатися в тенісі та просувати наші погляди. У нас там був такий свій маленький український світ, ми завжди трималися подалі від якихось російських зібрань чи тих, хто, наприклад, починав якісь суперечки на тему "чий Крим". Звісно, коли ми поїхали 2022 року, все там зупинилося. Іноді могли приїхати наші євпаторійські проукраїнські друзі пограти, але не більше того. До кінця жовтня минулого року там перебував наш батько, який за всім наглядав, але оскільки частенько надходили погрози, що все відберуть, всіх приб'ють, він теж виїхав із Криму і зараз перебуває разом із нами. Там залишилися тільки наші бабусі і все наше майно. - Ви виїхали з Криму за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Як прийшла думка відновити тенісну кар'єру, і чи був у вас якийсь план дії з цього приводу? - Трохи не так. Я одна виїхала з Криму до Херсона 16 лютого, щоб побути там день, тому що в мене якраз закінчилося три місяці за міграційною картою. Там я спілкувалася з СБУ, розповідала, де стоять російські військові, і після цих спілкувань було повне відчуття, що повномасштабна війна ось-ось почнеться. Наступного дня я повернулася до Криму тільки для того, щоб умовити свою сім'ю виїхати якомога швидше. Речі були зібрані, але батьки і мій чоловік вважали, що я істеричка, що все буде добре і ніхто не почне світову війну. 23 лютого закрили кордон на виїзд із Криму і я намагалася хоча б через Facebook попередити своїх знайомих, що вторгнення неминуче. Тієї ночі майже не вдалося заснути, десь близько третьої ранку почали здійматися в повітря винищувачі і десь через годину з'явилися перші відео прильотів. Було дуже складно, бо ми начебто як у безпеці й дивимося, як знищують усе найдорожче, що в нас є. Наші родичі були і в Києві, і в Димері, і брат у Львові, який уже наступного дня записався в ТРО, нічого нам не сказавши. Три дні ми практично не спали і не їли, поки не довелося медикаментозно виводити з цього стану. Ми стали шукати варіанти, як переказувати гроші в Україну, це було складно робити через санкції. Готували запаси продуктів, щоб зустрічати українських військових, але незабаром зрозуміли, що 2-3 тижні Арестовича, це більше для заспокоєння. Поширювали те, що відбувається в Україні, у своїх Інстаграм-каналах, для кримчан і для тих росіян, хто був у підписниках, але зрозуміли, що особливого сенсу це, на жаль, не має. 18 березня я всім своїм сказала, що точно буду їхати, буду їхати до брата до Львова і шукати можливості бути корисною для України. Мама сказала, раз так, тоді поїдемо всі разом. Коли тато сказав, що відвезе нас на кордон із Латвією, але сам залишиться, бо треба доглядати і бабусь, і господарство, то я зрозуміла, що на мені буде велика відповідальність, і вирішила спробувати перший час заробляти спарингом або тренером. Взяла кросівки і свої дві ракетки і ми так і поїхали - кожен з одним рюкзаком. Коли доїхали до кордону, теж усе було непросто. Допити, огляди, маму забрали на півтори години і три фсбешники її допитували з повними даними про те, що ми були на Майдані, брали участь у протестах, брат у Львові. Мама повернувшись казала нам, щоб робили вигляд, що ми взагалі її не знаємо. Ми трохи були до такого готові і в підсумку, на щастя, нас усіх випустили. Спочатку ми думали їхати в Польщу або Литву, щоб ближче до України, але потрапивши в Ригу вирішили залишитися там. Через день я написала оголошення в групі "теніс у Ризі", що тенісистка з України готова тренувати. Суму не вказувала, просто написала, що гроші йтимуть на потреби моєї родини і на донати для ЗСУ. Це оголошення набуло неймовірного розголосу, понад 700 репостів, мій телефон просто розривався, і люди постійно запитували, чим допомогти. Хтось хотів переказувати гроші, хтось без кінця записувався на тренування і вже з наступного дня я стала працювати по 5-6 годин без вихідних. На той момент, звісно, не було жодних думок про відновлення кар'єри, але за місяць-півтора я згадала, що в нас ще є діючий IPIN, оскільки ми грали рік тому турніри в Україні, і ми попросили нашого брата Максима надіслати нам зі Львова хоча б ще одну ракетку, що він і зробив. Ми пригледіли один турнір у Швеції, квиток на "Райнейр" туди коштував три євро. Ми купили квитки відразу туди-назад і полетіли туди без будь-яких очікувань, розуміючи, що більше однієї гри навряд чи зіграємо. Звісно, програли, але з'явився якийсь азарт і інтерес продовжувати. Бувало так, що одразу з літака йшла на корт тренувати або спарингувати, щоб мати можливість продовжувати наші виступи. У підсумку якось так усе й закрутилося в нас і навіть вийшло щось виграти (сміється).  - За вашим тенісним шляхом після 24 лютого можна знімати фільм: виїхали без форми, з двома ракетками, почали грати турніри практично без рейтингу, і зараз ви з сестрою в топ-400 парного рейтингу WTA, і це ваш найкращий результат у кар'єрі, виграли два турніри, зіграли один фінал, вперше зайшли до фіналу в одиночці, півфінал ITF W80 у парі. Як це працює, на ваш погляд? - Чесно кажучи, абсолютно не розуміємо, як це працює. Мабуть, найголовніше це те, що зараз на теніс ми дивимося абсолютно не так, як це було раніше. Насамперед - це просто гра, а по-друге, це наш інструмент поширювати свої думки, свою історію, того, що сталося з Кримом. Також у нас є елементарна мотивація в тому, щоб наш прапор з'являвся якомога частіше: у розкладі, у сітці, на табло. На корті ми залишаємо всі сили, адже від цього залежить, скільки ми зможемо заробити, скільки уваги іноземців буде прикуто до наших матчів. Звісно, скільки ми зможемо заробити, стільки ми зможемо задонатити. Звісно, не йдеться про якісь величезні суми, але я щодня бачу, як ідуть збори на спальники, на теплі речі, на багато чого іншого і, безумовно, осторонь неможливо бути. Тому, напевно, щось і виходить. Але все ж таки теніс залишається для нас просто грою, тим більше, коли йде війна. - Проїхавши чимало міст і навіть країн, чи могли б ви поділитися історіями про те, як вас приймали і яке ставлення до війни в Україні в різних країнах ви зустрічали? - Насамперед відзначила б підтримку Латвії. Вона просто неймовірна. Скільки вони допомагають на рівні держави, скільки військової техніки передають, скільки допомагають волонтери. Коли ми вперше приїхали до Риги, то були здивовані скільки української символіки можна було зустріти буквально на кожному кроці. І це незважаючи на те, що в Ризі досі залишається дуже багато "ватників" з часів СРСР, та й усередині самої країни є досить багато проблем з економікою та рівнем життя. Самі латиші допомагають усім, чим можуть, і вони самі зараз роблять дуже серйозні висновки, як потрібно боротися, як захищати латвійську мову. Естонія і Литва - абсолютно схожі ситуації, це наші одні з найближчих союзників. Великим сюрпризом для нас стала Фінляндія. Ми грали там змагання в місті, яке розташоване за 30 кілометрів від кордону з Росією, і я навіть трохи побоювалася, що через це там буде якась підтримка росіянок. Але сталося зовсім навпаки: до нас підійшов директор турніру і сказав, що "дівчата, давайте ви житимете в людей, які дуже хочуть вас прийняти, тому що ви з України, і ми всі розуміємо, що вам дуже складно". Люди вітали нас словами "Слава Україні", казали, що Україна в них у серці, плакали разом із нами. Все це було просто неймовірно. Там я зрозуміла, що ті країни, які мають кордони з Росією і трішки знають, що це за країна, як з нею сусідити, пройшли якісь війни, зокрема за свою незалежність, вони розуміють нас трішки більше і підтримують нас трішки більше. В Італії, Іспанії, де ми пізніше грали, теж зустрічалися наші прапори, теж висловлювалися слова підтримки, але все ж таки тут інший менталітет, і часто можна почути такі речі, що "це путін винен, а люди не винні", хоча ми всі прекрасно розуміємо, що це далеко не так. Тому країни Балтії, Польща, Чехія та інші північні країни - це наша найбільша підтримка. До слова, для мене було дуже приємно, що Латвія стала першою країною після Великої Британії, яка не пустила на свої тенісні турніри гравців із Росії та Білорусі. Мені здається це дуже сильно для країни з населенням трохи менше двох мільйонів. - Ми спілкувалися з багатьма нашими гравцями, які виступають на рівні ITF, і часто вони розповідали, що представники РФ і РБ, які грають на цих турнірах, далеко не проти того, що відбувається в Україні. Одиниці підтримують Україну, багатьом все одно, але є й такі, хто просто підтримує дії Путіна. Чи був у вас досвід спілкування з гравцями тих країн, і що ви можете про нього розповісти? - Перетинатися і навіть просто бачити в списках гравців з країн-агресорів дуже складно емоційно, і ми з Мариною часто вибирали такі турніри, де їх може бути мінімальна кількість. Наприклад, після турнірів у Чехії ми розглядали варіант зіграти в Сербії, оскільки це було дешевше за все, хоча, звісно, розуміли, що ідея така собі, через те, що вони не особливо нас підтримують. Але коли побачили, що в списку гравців кожна третя це росіянка, то ця думка відпала сама собою. На щастя, нам вдається з ними не так часто перетинатися, але кілька ігор все ж було і якихось проблем у спілкуванні у нас не було, але все одно думки в такій ситуації зовсім не про теніс, і це, звичайно, заважає. Тут наша позиція однозначна - вони не можуть ні грати, ні бути присутніми на якихось міжнародних івентах і взагалі виїжджати зі своїх боліт, поки щось у себе там не зроблять. Щодо білорусок, то тут я маю тільки нормальний досвід, хоча звісно на них точно також поширюється наша позиція. Однак, саме білоруски, принаймні є три дівчини, які мене підтримували і для мене ознака того, що вони адекватні, це те, що вони не соромляться своєї білоруської мови. Одна дівчина мені пише білоруською, а їй відповідаю українською і ми чудово одна одну розуміємо. Наприклад, вона мене вітала з тим, що був підрив кримського мосту і надсилала, що адекватна Білорусь теж святкує цю подію. Тож щодо білорусок у мене трохи кращий досвід спілкування. - Чи є у вас якийсь план на найближче майбутнє, якісь цілі в тенісі? - Головна мета, надія, мрія і очікування - якнайшвидша перемога України. Багато в чому від цього і залежатиме і наша подальша доля та плани. Звісно, ми мріємо повернутися в Україну - з дитинства і я, і Марина знали, що більше ніде, крім нашої Батьківщини, ми жити не хочемо. Зараз я не можу сказати, чи зможемо ми колись повернутися на постійне місце проживання до Криму, бо психологічно це дуже важко. Там дуже багато зрадників і навіть серед родичів вони є, і я не знаю, які Україна зможе знайти механізми, що з цим робити. Але в Україну ми точно будемо повертатися.  Чи будемо ми продовжувати нашу кар'єру? Поки що не знаю (посміхається). Зараз у мене в Інстаграмі написано "екстенісистка", і поки що я не відчуваю, що це потрібно змінити, хоча ніби як фінал 15-тисячника в одиночці натякає, що щось професійне в моєму тенісі є. Звісно, немає тренувань, немає набитості, багато чого немає, але є воля, особисті погляди навіщо і чому я граю. Звісно, іноді входиш в азарт і хочеш зіграти якомога краще. Зараз ми зайшли в топ-400 і це, безумовно, маленький, але крок для нас, тому що в нашій минулій кар'єрі ми так і не змогли цього зробити. Іноді замислюєшся: "а може бути?", ну а може і не бути (сміється). Не знаю. Якихось цілей, що ми повністю повернулися і будемо грати, вкладати в себе і так далі - такого точно немає. Для нас дуже приємно, коли, наприклад, як на турнірі в Басі, де ми дійшли до фіналу, звучав наш гімн і ми змогли вийти з українським прапором. І дуже важливо постійно нагадувати, що Україна жива, вона є і нас ніхто ніколи не знищить. Друзі, проект "Великий теніс України" просить вашої підтримки! Наш ресурс за весь час свого існування ніколи не мав спонсорів і існував тільки за рахунок реклами. Зараз ми дуже хочемо зберегти наш проект і продовжувати розвиватися після нашої перемоги! Підтримайте наш сайт будь-якою доступною для вас сумою ЗА ПОСИЛАННЯМ. Це займе рівно одну хвилину для вас і допоможе нам вижити, щоб продовжувати радувати вас новинами зі світу тенісу. Дякуємо, що залишаєтеся з нами. Все буде Україна! ?? ? Читайте новини БТУ в соцмережах: Facebook ◦ Telegram ◦ Instagram ◦ YouTube ◦ Twitter ◦ Viber Джерело: btu.org.ua |
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм іменем.
Згоден з Тоні. Для Рафи хотілося б більшого