|
Новини / Світовий теніс –
Роджер Федерер: "Теніс – це частина, а не вся моя особистість, і щоб бути щасливим, він мені не потрібен"Новини
02.11.24 23:10 WTA Finals. Кіченок і Остапенко не реалізували матчбол і поступилися чемпіонкам Вімблдону в першому турі
 - Ніколи не знаєш, як відреагуєш на таке привітання та оплески. Я теж наперед не можу знати, – розповів Федерер в інтерв'ю Algemeen Dagblad. – Новак Джокович про це якось сказав, що багато хто з нас нервує на таких парадах. Ти не займаєшся таким щодня, тож звикнути неможливо. Все одно не знаєш до кінця, що буде, хоча потрібно просто пройтися і сказати кілька слів. Для мене це був дуже емоційний момент, хоч не всі це помітили. Від такої уваги ти не втомлюєшся, тому багатьом так важко залишити спорт. Або це ще одна причина, чому вони продовжують грати, хай і виставкові матчі. Тому що їм подобається виступати. Врешті решт ми не просто гравці, але ми й артисти, ми виступаємо перед глядачами та розважаємо їх. - Вам вдається прожити без цієї уваги, без цього насиченого життя в Турі? – Все залежить від характеру. Мені подобається, коли на мене звернена увагу глядачів, але я також щасливий і без цього. Я щасливий бути і нормальним сім'янином, щасливий бути тим, хто розважає тенісних уболівальників, або, як сьогодні, щасливий бути філантропом. Бути у різних ролях це теж приємно. Але в будь-якому випадку я знаю, хто я і звідки я. Час покаже, як мені захочеться з цим усім упоратися, як часто мені потрібний буде цей суспільний інтерес. Я іноді думаю про це, але не часто. Все-таки здебільшого я зосереджений на своїй роботі, щоб повернутися в теніс. Я багато над цим працюю та мої щоденні думки пов'язані з цим. - Напевно, ви скучили за тенісом. На Вімблдон ви повернулися не як гравець, а як почесний гість на церемонії на честь сторіччя Центрального корту. - Дуже дивно було не грати на Вімблдоні вперше з 1998 року. А з іншого боку цей час для мене видався набагато спокійнішим. Я так довго виступав у Турі, що навіть приємно відчути трохи більше спокою та побути на одному місці трохи довше. Я вже відчув це певною мірою ще під час пандемії. Мені випала можливість самому вибирати, куди я поїду. Зазвичай хтось приїжджав до мене, щоб побачити мене, тепер я можу віддати цим людям належне і сам до них з'їздити. - Якщо ви зараз не граєте, то почуваєтеся менш щасливим? – Ні, у цьому є як плюси, так і мінуси. Іноді все [в Турі] проходило надмірно насичено. Ще треба було все добре організувати заради дітей. Нині непогано було зробити перерву. І для них теж, хоча діти сумують за подорожами. У нас є друзі у різних країнах, ми не бачилися вже кілька років з тими, хто живе у Нью-Йорку та Мельбурні. Але я чесно вам скажу, що вдома почуваюся щасливим. Можу запланувати якусь зустріч на ранок вівторка за три тижні та здійснити її, без того, щоб реальність ставила переді мною свої умови. Звичайно, іноді сумуєш за подорожами по всьому світу, звичайно, я сумую за спортом, але життя вдома – воно, скажімо так, більш нормальне, і це добре.  - Як бути у ролі батька двох пар близнюків? – Цікаво. Я дуже зайнятий (сміється). Іноді мені здається, що я практично працюю в освітньому секторі. Щодня намагаєшся їх чогось навчити, бути поряд. Було непросто все це організовувати для них, поки я був у Турі. Спочатку не було зрозуміло, як це буде, але з роками ми побачили, що все реально, і все згодом стало легше робити. Дуже цікаво стежити за ними, особливо за дівчатками, бо вони [ідентичні] близнюки. Кажуть, що у близнюків може існувати своя секретна мова, якою вони спілкуються тільки один з одним. Ти з боку цього не бачиш, вони нічого не говорять, їм не треба дивитися один на одного, але вони самі знають, що думає інший. Доньки кажуть, що в них є таке. Але це велика таємниця. Потрібно бути акуратним, не порівнювати їх один з одним, що часом робиш практично на автоматі. Вони одного віку, ходять в одну школу та займаються одними видами спорту. Тому це одразу видно, хто успішніший у чомусь чи наскільки їх вподобання можуть відрізнятися. Але це все дуже цікаво та чудово. Спочатку дві пари близнюків - це було великим сюрпризом, навіть шоком, але навряд чи я можу бути ще більш щасливим. - Чи складно жити за такої популярності? - У Швейцарії до цього дуже тверезо ставляться. Ти виходиш із дому, повертаєш за рогом чи йдеш у ліс, скрізь усе дуже нормально. Це теж одна з причин, чому я не живу в якомусь величезному місті, а у більш віддаленій місцевості. Я не думаю, що популярність мене змінила, але мені довелося вчитися, як із нею жити. Можливо, тебе особисто це не дуже змінює, але змінює твоє оточення. Люди починають дивитись на тебе інакше. Розмовляють з тобою інакше. Чи можу я залишатися собою? Це найбільше завдання. Як бути з людьми, які запитують, скільки в мене грошей, на що я їх витрачатиму, як подорожуватиму, як впораюся зі славою та багатством. Це все легко, коли ти сидиш удома на дивані. Але у світі багато відомих людей, я не один такий. І я не єдиний хороший тенісист у світі. В мені немає нічого виняткового. Однак усе ускладнюється, коли ти в Турі. Преса теж часто прив'язує до тебе певний імідж і часом тобі доводиться відповідати чиїмось очікуванням. Вони хочуть бачити в тобі супергероя. Гаразд, я розумію, я можу вдягнути свій плащ героя, коли на корті. Але йдучи, я хочу його зняти. Я хочу бути нормальною людиною після всього цього. Мені здається, що мені добре вдається бачити і знаходити цей баланс. Мені подобається інтенсивність тенісного туру, коли ти маєш бути сконцентрований на цих завданнях, але коли все закінчено, мене цікавить, де ми вечерятимемо і чим діти хочуть зайнятися. Я вмію розділяти ці два світи. - Але хіба можна відразу в цьому розібратися, здається, що ні? - Ні, звичайно, на початку, коли мені було 18-20 років, я мав із цим проблеми. Так багато людей мали свою думку про мене і казали, що я маю робити. Я ж гадав, що й сам усе знаю. Але в такому віці важко приймати правильні рішення. Хто у цей момент твій друг, хто справді хоче допомогти, а хто – ні. Це було складно. Але я намагався добре пам'ятати, де моє коріння, і запрошував друзів із собою до Туру. - Після тенісу це буде зовсім інше життя, чи не так? - Я – переможець за природою. Якщо ти не можеш нав'язати конкуренцію, краще зупинитись. Є багато дрібниць, які роблять мене щасливим, теніс для цього мені не потрібний. Моєму синові вдається щось зробити добре чи донька приносить хорошу оцінку зі школи… Тобто теніс – це частина, але не вся моя особистість. Я хочу бути успішним, я багато енергії вкладаю в те, що роблю. Іноді навіть занадто. Але все це я можу використати і поза спортом. Я знаю, що професійна кар'єра у спорті не триває вічно, і це нормально.  - Будете більше займатися своїм благодійним фондом? - Без тенісу я теж міг би цим займатися, але ніколи б у такому масштабі. Мені пощастило, я це розумію. Але мені часто доводилося бути дуже консервативним у своїх обіцянках, інакше мені потім би доводилося брати свої слова назад. Зараз у мене є свої мрії та бажання. І я вже точно зможу бути більш гнучким у тому, що буду здатен виконати. Друзі, проект "Великий теніс України" просить вашої підтримки! Наш ресурс за весь час свого існування ніколи не мав спонсорів і існував тільки за рахунок реклами. Зараз ми дуже хочемо зберегти наш проект і продовжувати розвиватися після нашої перемоги! Підтримайте наш сайт будь-якою доступною для вас сумою ЗА ПОСИЛАННЯМ. Це займе рівно одну хвилину для вас і допоможе нам вижити, щоб продовжувати радувати вас новинами зі світу тенісу. Дякуємо, що залишаєтеся з нами. Все буде Україна! ?? ? Читайте новини БТУ в соцмережах: Facebook ◦ Telegram ◦ Instagram ◦ YouTube ◦ Twitter ◦ Viber Джерело: Ad.nl Фото: Getty Images. |
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм іменем.
Где она такие деньги ещё будет стричь? Пока в рейтинге она достаточно высоко и не приходится играть совсем мусорные турниры, она будет продолжать