|
Світовий теніс / ATP –
Новак Джокович: "Війна - це жах. Це страх перед невідомим. Жити, не знаючи, чи впаде вам на голову наступна бомба"Новини «Белград - мій дім, а енергія тут не має собі рівних у жодному місті, яке я відвідував. У Сербії в нас є прислів'я, яке в перекладі звучить приблизно так: «Куди б ти не пішов, коли ти повертаєшся додому, ти повертаєшся до свого коріння, ти повертаєшся на своє місце». Сербія - прекрасна країна, яка пережила багато нещасть, але я вважаю, що спорт завжди передає позитивні емоції, і що люди пов'язують спорт із радістю. Коли ти відчуваєш цю енергію, коли я виграв олімпійське золото цього року і мене зустріли як героя, це було неймовірно. Коли ти представляєш свою країну, ти робиш це серцем, душею, тілом: ти викладаєшся на повну. Я подорожував 25-30 років і не проводив багато часу в Сербії, мало був із дружиною та дітьми в Белграді. Ми тільки почали це робити, і цього не вистачало. Мені не вистачало бути зі своїм народом, говорити своєю мовою, бачитися зі своїми батьками, які тут живуть, і всією сім'єю та друзями. Тут у мене є відчуття приналежності. Сербія - дуже давня нація. Ми маємо дуже багату історію і традиції. Але в новітній історії, особливо за останні 30 років, ми багато пережили, не тільки ми, а й Хорватія та Боснія. На жаль, ця країна, яка колись була єдиною країною, Югославія, була розділена в 90-х роках. А я народився у 87-му, тому погано пам'ятаю, якою була ця країна, тому що я був дуже юний. Я пам'ятаю другу половину 90-х і те, що наша країна була під санкціями та ембарго, тобто ми не могли нічого експортувати чи імпортувати. Пам'ятаю, як о 5 ранку стояв у черзі до дідуся, щоб купити хліб, щоб нагодувати всю нашу сім'ю. Мій дідусь, моя тітка, мій дядько, мої двоюрідні брати, мої батьки і я. Ми всі разом жили в маленькій квартирі, тому що в нас не було іншого виходу. І саме ці речі стали невід'ємною частиною мого характеру, того, ким я є сьогодні як особистість. Я позитивно оцінюю це, тому що це зміцнило мою волю до успіху, мотивувало мене щось робити зі своїм життям. І я отримав неймовірну підтримку від моїх батьків, які вклали все до останньої копійки. Дорослішання в тому контексті було важким, ми проходили через негаразди, і я був маленьким хлопчиком, який вирішив зайнятися спортом, призначеним для багатих, дорогим видом спорту для нашої ситуації, тому що Сербія не є багатою країною. У сербського тенісу не було великих традицій, скажімо так, до приходу мого покоління, і раптом за кілька років у нас з'явилися найкращі гравці у світі: Ана Іванович, Єлена Янкович, Ненад Зімоніч і я. Ми всі, в якийсь момент, були першими ракетками. Усі дивувалися, як це могло статися, не маючи системи. У нас є тенісні корти, у нас є якісь клуби і певні традиції, але ми дуже далекі від французької федерації, американців, британців та інших країн Сподіваюся, ситуація зміниться, що це вплине на молоде покоління і в нас буде система, яка допоможе цьому виду спорту вижити в найближчі десятиліття. Я відчуваю, що все, чого я досяг у своєму житті, вплинуло на Сербію, особливо в спорті. Я сподіваюся, що я разом з іншими тенісистами, які досягли успіху в цій країні, надихнули дітей узяти ракетку в руки. Найпрекрасніше, що може трапитися зі мною, це побачити, як діти грають у теніс на вулиці, навіть якщо це гра зі стіною будинку, як це робили ми. Це було б чудово, це означало б, що дух тенісу є в народі, в нації.  Саме мої діти, але також і інші діти змушують мене почуватися дуже вразливим. Коли я бачу, як страждають діти, моє серце розривається, я ніби впадаю в депресію. Тому що вони найчистіші істоти на планеті, і вони заслуговують на краще, вони заслуговують на майбутнє. І коли я бачу ці війни і все, що відбувається... Я пережив війну, моє місто бомбили вдень і вночі два з половиною місяці. Я бачив мертвих людей. І тепер, коли я бачу війни в інших частинах світу, я не розумію. Я думаю, я знаю, чому, на жаль, виникають політичні питання і таке інше, але мене це засмучує, тому що якщо ми не залишимо кращий світ для дітей наступного покоління, це означає, що ми все зробили неправильно. Ось чому одна з найважливіших причин, чому ми працюємо з дітьми в нашому фонді, полягає в тому, що ми хочемо створити краще суспільство, мати кращу освіту. Війна - це жах. Найгірше, що може пережити будь-яка людина. Це страх перед невідомим. Жити, не знаючи, чи впаде вам на голову наступна бомба. І так щодня, сигнали тривоги, сирени, які будили нас щоночі, коли наближалися літаки. Ми ховалися від небезпеки, яка йшла з неба. Усі родини в будинку, який має близько 50 квартир, прагнули бути в безпеці. У перші дні ми відчували страх, тремтіння, сліз Війна - це жах. Найгірше, що може пережити будь-яка людина. Це страх перед невідомим. Жити, не знаючи, чи впаде вам на голову наступна бомба. І так щодня, сигнали тривоги, сирени, які будили нас щоночі, коли наближалися літаки. Ми ховалися від небезпеки, яка йшла з неба. Усі родини в будинку, який має близько 50 квартир, прагнули бути в безпеці. У перші дні ми відчували страх, тремтіння, сльози... але я думаю, що за 5-6 днів люди почали співати, грати в карти і визнавати, що це реальність кожної ночі і що ми просто маємо молитися. Я пам'ятаю, що моя мама одного вечора... Тому що ти спиш і серед ночі прокидаєшся, тому що чуєш сирену і тобі доводиться хапати сумку і спускатися в підвал будівлі, щоб спробувати сховатися. Перший раз, коли це сталося, моя мама прокинулася в темряві, тому що ми спали всі разом, не знали, що станеться, і плакали щоночі. А вона вдарилася головою об обігрівач і знепритомніла. Це 3 година ночі, а в мого батька дружина непритомна. Я, якому було 12 років, і мої молодші брати й сестри, 8 і 4 роки, плакали. Була суцільна паніка. Але це досвід, який зміцнив нас як сім'ю, як людей. І я знову кажу: я нікому цього не бажаю. Я хочу, щоб усе було добре. Я не думаю, що хтось має пережити війну, щоб розвинути свою ментальну силу, є інші способи зробити це.  Але для мене це була дуже важлива частина мого розвитку, і як маленька дитина я був змушений подорослішати. Мені довелося взяти на себе відповідальність і певною мірою розділити роль батька, тому що я був старшим сином. Мій батько розмовляв зі мною, як із дорослою людиною: «Ти маєш це зробити, відведи туди своїх братів, іди сюди». Це була війна. Усі в паніці, розгублені, усі кричать, усі бояться. Від однієї лише згадки про це в мене мурашки по шкірі, це жахливе відчуття. Пам'ятаю, що в день, коли мені виповнилося 12 років, я серед білого дня побачив літак. Я був у тенісному клубі і потім почув звук дзвонів. І тут ти бачиш, як літак запускає ракети по військовій базі, а також по лікарнях, школах і мостах... І тоді ти думаєш: «Що я можу зробити?». Нічого не поробиш. І це найгірше почуття - страх. У вас немає контролю, у вас немає влади. Є сильніша сила, яка може зробити все, знищити вас у будь-який момент. Зрештою саме теніс дав мені змогу мати кращу якість життя і вийти з проблем, які ми мали в Сербії, особливо наприкінці 1990-х років. Я згадував про бомбардування протягом двох із половиною місяців, вдень і вночі. Чи знаєте ви, що Белград - це місто в Європі, яке найбільше разів руйнувалося і відбудовувалося? Це місто має неймовірну стійкість і дух. Я знаходжу цей дух у собі. Труднощі, які переживає моя сім'я, мій народ і я... і я повторюю це, бо знаю, що те, що я кажу, чують і в Хорватії, і в Боснії, і в інших країнах, і в Македонії, і в Словенії, і так далі. І я завжди згадую про них, тому що вони також постраждали в новітній історії та у війнах навіть більше, ніж Сербія. Тому я розумію біль і труднощі. На жаль, рани війни відкриті і все ще є напруга, але через спорт і філантропію відкривається простір, де люди можуть зблизитися, бути більш розуміючими і готовими прощати. Саме такий меседж я завжди намагаюся донести. Ті переживання 90-х завжди зі мною, вони не зникають, але я продовжую йти далі. Я нікого не ненавиджу за те, що сталося, і ніколи цього не забуду, але я зміг пробачити і рухаюся вперед. Джерело: lanacion.com.ar |
Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм іменем.
